«Український прапор після двох місяців тиші»: історія парамедикині з Херсона про життя в окупації та втечу

Ірина Шатохіна, переселенка з Херсона, два місяці жила в місті під російською окупацією. До повномасштабного вторгнення та під час окупації працювала реанімаційною медсестрою, нині — парамедикиня у центрі екстреної медичної допомоги та медицини катастроф у Кропивницькому. В етері Українського радіо Кропивницького вона розповіла про пережите, виїзд із міста та волонтерство.

Перші дні окупації та життя під контролем російських військових

Жінка пригадує, що 2 березня, коли російська армія увійшла в Херсон, вона бачила, як військові стріляли по житлових будинках просто з вулиці. Унаслідок одного з таких обстрілів загинула її свекруха, яка отримала смертельні поранення, спускаючись сходами під час влучання снаряда. Вона померла через місяць коми.

Ірина продовжувала працювати в лікарні, отримуючи зарплату від української влади. Розповідає, що місто постійно патрулювали машини з символікою «Z». Якщо вони зупинялися біля будинку, це часто означало, що когось заберуть «на підвал». У Херсоні, за її словами, діяли три катівні, серед них — зона 1790, де відбувалися тортури.

«Я не можу називати росіян людьми. Вони з самого початку тримали в страху весь Херсон», — каже Ірина.

Партизанський рух і зради

Парамедикиня знала людей, які допомагали ЗСУ, і пишається, що була з ними знайома. Водночас у місті були ті, хто здавав партизанів. Російські окупанти навіть вішали оголошення з винагородою — 10 тисяч рублів за інформацію про підпільників.

Виїзд з окупованого міста

Дорога до Кропивницького зайняла 12 годин. Автомобільна колона розтягнулася на кілька кілометрів. Ірина пригадує, що минули вісім блокпостів, на кожному проводили обшуки. Щоб уникнути детального огляду, вона поклала зверху у валізу пачки цигарок — військові їх забирали і не перевіряли речі далі.

У Снігурівці колону зупинили озброєні люди, але замість загрози пролунав привіт: «Добрий вечір, а ті хробаки далеко?». Це були українські розвідники, які уточнили, де розташований останній пост окупантів. Далі Ірина побачила український прапор — перший за два місяці. Цей момент вона згадує зі сльозами.

Новий початок у Кропивницькому

Переїхавши, жінка спершу планувала залишитися на два тижні, але вже чотири роки працює у місцевому центрі екстреної медичної допомоги. У колективі є ще троє переселенців з Маріуполя, Бахмута та Запоріжжя. Вони рідко діляться історіями з минулого — надто болючі спогади.

Волонтерство та допомога медикам у Херсоні

Після переїзду Ірина почала переправляти ліки до Херсона. Колеги надсилали перелік необхідного, а вона шукала перевізників і відправляла медикаменти, адже російські ліки часто були неефективними та дорогими. Протягом трьох-чотирьох місяців вдавалося регулярно доправляти допомогу.

«Живучи в мирному місті, ми не цінуємо свободу говорити з ким хочеш і про що хочеш. В окупації ми розмовляли пошепки, бо вуха були всюди», — підсумовує Ірина.

Сьогодні вона щодня рятує людей і зізнається, що відчуття адреналіну під час роботи швидкої допомоги неможливо порівняти з жодним іншим.